Ви тут, оскільки комфорт продукується, масштабується та вже шериться...
гіперкіберпсихотехноblahblahblah- текстові риштування перманентно еволюціонуючого хоумбоя
P.S. із комфорту розгортається сприятлива перспектива
Ви тут, оскільки комфорт продукується, масштабується та вже шериться...
P.S. із комфорту розгортається сприятлива перспектива
Життя у стресі виснажує, через емоційний дефіцит складно триматися за старі приводи до радості, що в нових умовах швидко втрачають колишні властивості. Тим ціннішим стає здатність покладатися на власну творчу нашорошеність і вільно, без надсусиль, формувати нові погляди, створювати нові речі, придумувати нові світи. Однак, спроби зачепитися увагою за яскраву ідею часто закінчуються спустошенням, як після довгого робочого тижня, наповненого рутинними викликами, адже бажаний економічний ефект від своєї діяльності -- важливий елемент в ієрархії мотивів відповідального самозайнятого вебмитця, проти розтиражованого уявлення про митців, як якихось надлюдей, кому, за чергою із перманентних переоцінок цінностей, ніколи "жить як усі нормальні люди".
Після багатьох років самосаботажу у творчості, я дізнався про знецінення і його руйнівний вплив на мотивацію. На жаль, досить часто із такими шкідливими для особистісного прогресу явищами доводиться стикатися ще до того, як свідомість здатна сформувати механізми опору, а, натомість, рефлекторно реагуючи вперше, закарбовує на майбутнє неусвідомлену тривогу, затьмарюючи нею радість від передчуття нового.
Дані речам назви визначають їх місце. Цього досить, щоб збагнути, із чим я маю справу, та яку стратегію вибудовувати загалом для виживання, для поліпшення якості життя і знаходження в об'єктивному світі, поділеному інтересами інших, свого місця сили.
Найліпше, коли цим місцем буду я сам.
@transshipment_point, 2023/02/12
У моєму дитинстві було багато думок дорослих, від тиску авторитету яких я прагнув усамітнитися, часто серед гілля дерев, що росли навколо нашого будинку. Ця ненароком змодельована левітація була зручною умовою відновлення моєї емоційної цілісності. Так, через підсвідомо віднайдений шлях до самозаглиблення, я познайомився із емоційною автономією, -- ще не засвоєним тоді, природним станом дорослої психіки.
Чуттєва близькість передбачає відмову від вибору в обмін на добровільне узалежнення від зовнішнього чинника -- іншої особистості, примхам чиєї волі довірився. За умови взаємного почуття такий обмін вважається рівноцінним, і це приклад короткого шляху до цілісності, заснованої на безумовній вірі в непорушність почуттів партнерки/партнера. Інший приклад досягнення швидкого результату -- вживанням психоактивних речовин. Тобто, чим коротший шлях, тим сумнівніший результат.
Інша справа, усвідомлений вибір. Це, переважно, гра в довгу: обмін короткого шляху -- на власний, зовнішніх чинників -- на внутрішні ресурси, швидких результатів -- на сталий розвиток.
Коли мала дитина вередує, їй підкладають до рук іграшку, щоб заспокоїлась. Розбите серце, як мала дитина, заспокоюється, знайшовши заміну емоційній близькості, миттєво промайнулій і втраченій у глибокому космосі чинників чужої волі. Якщо не проґавити момент суцільного вакууму почуттів, спричиненого минулим розривом, можна втрапити на стежку, що виведе до відвертого способу зробити щось цілком певне зі своїм екзистенційним відчаєм. Наприклад, до досвіду власноруч здобутого, чуттєво осяжного результату -- розпачу, шар за шаром структурованого у паперово-целюлозний моноліт із власних текстів; не надто швидкий, а радше, дуже повільний, ресурсоємкий та, все ж надійніший, чесніший шлях автономного дорослішання, у порівнянні зі співзалежністю, замаскованою у "стосунки без зобовʼязань".
Пізнаючи в колись близькій людині вже іншу, я відчуваю себе ніби поділеним навпіл. Тоді я подумки деруся на дерева за будинком із дитинства і виконую заміну минулої, на дорослішу редакцію себе.
Дерева ж стоять неушкоджені.
@transshipment_point, 2023/01/04
Шукати світло -- індивідуальна форма буття народженого у геліоцентричний світ. Та ментальна привʼязка до щоденного обовʼязку відповідати очікуванням амнезує уяву і цеглинить тіло. Навчитися брати і виконувати зобовʼязання ціною втрати смаку до життя не є надскладним завданням в умовах спожебрацтва. Однак треба докласти зусиль, щоб знайти людей із іншим набором компетенцій. Адже внутрішній "день бабака" не розчиняється лише внаслідок зміни місця перебування, якщо не змінюється наповнення та не зростає пропускна здатність мого джерела.
Можна зрозуміти відомого митця, який на старті карʼєри послуговувався ефектами усіляких психостимуляторів: мабуть, у той період він мав зобовʼязання, яких намагався дотриматися будь-що.
Загалом, вплив психоактивного допінгу, хоч би й санкційованого самим урядом або, без зайвого галасу синтезованого найприроднішим із способів фруктовими дріжджами у непрозорій тарі в найтемнішому, найтеплішому кутку кімнати, не зрівняється із чудодійним ефектом сплеску ендорфінів від власної творчої ідеї, "час якої настав", що зненацькою райдугою химерних образів спалахує в глибинах бентежного ума.
Сам я збагнув, що вигадувати персональні, так би мовити, ендогенні, стимуляції творчої продуктивності, вже чудовий мікродозінг. Бути вдячним -- найперший із них.
Я вдячний собі за те, що завжди робив ставку на самоосвіту у тих царинах, до яких мав стійкий інтерес, навіть коли доводилося після сплати всіх обовʼязкових платежів, наступний місяць жити на четвертак (25$); вдячний за збережений у собі оптимізм після вчергове отриманого відкоша від чергового потенційного роботодавця, що не став дійсним; вдячний своїй чуттєвості, що нагороджує мене радістю від найменшого візуального сплеску на звичайному кухонному столі звичайного ранку чергового "дня бабака".
Отже, план такий:
@transshipment_point, 2022/12/28
Вдалі, на своєму місці, сказані подумки у слушний час, вони стають дороговказами й опорами, які шукав у товстих книжках, або підсвідомо чекав від інших. У міжряддях доречних слів виникає різниця потенціалів, що дозволяє думці набрати гіпершвидкості усвідомлення.
Одного разу, звично стрибаючи увагою по памʼятним відчуттям минулого, я виявив сліди нудьги до перспективи повернення у місця, де вже довелося бути, жити, працювати, користуватися побутовими благами та іншою інфраструктурою, власне, створених для тривалого, а в граничному випадку, протягом усього життя, користування. Чарівним чином, емоційна замкнутість у просторі минулого наштовхнула мене на усвідомлення суті особистих кордонів, граней, меж.
Іншим усвідомленням стало те, що виявлена нудьга не стосувалася людей, які мені тоді зустрілися, принаймні не всіх. Отже, я не став мізантропом, що дозволило сформулювати наступні приклади "профілактики бажання допомогти (за профільною ознакою)": вчителю -- спершу навчитися самому (поважати особистість); лікарю -- спершу вилікувати власний недуг; торговому представнику канадської оптової компанії -- спершу продать у Канаді; агресору -- go fuck yourself загалом, і т.ін.
Як добре, що світ втрачає кордони, і тепер у кожного є вільний вибір, у який спосіб "спершу допомогти собі", не налазячи на кордони інших.
@transshipment_point, 2022/12/07
Нормальний ход домовитися із собою. Він із категорії стратегічних рішень, завдячуючи яким починаєш заощаджувати там, де зазвичай втрачав.
Наприклад, якщо _домовитися_із_собою_:
то, відповідальне, ощадливе споживання наявних в оперативному активі ресурсів, байдуже, матеріальних, часових, чи емоційних, повертається розширенням діапазону приводів їх ефективного застосування на користь покращення якості власного подорожиття.
Варто лише домовитися із собою.
@transshipment_point, 2022/11/19
Чергове корисне визначення вебмитця та його функції, як незалежного спеціаліста по ефективній організації даних для людей, засобами веб- та інформаційних технологій у середовищі та в умовах всемережжя, що вже тут.
Формулюванням "організація даних для людей" я передбачаю класичний метод сприйняття інформації із даних її споживачами та звичні методи взаємодії користувачів із носіями і ретрансляторами, послуговуючись відповідними фізичними інструментами і звʼязками між -- екраном, клавіатурою, "мишкою", ПК та сервером, та програмними засобами -- клієнтським і серверним ПЗ, -- для зчитування -- організації якісного, продуктивного інтерфейсу між даними та корисною інформацією і зацікавленим у ній споживачем. Зацікавленість у конкретній інформації є, на мою думку, похідною мотивації споживача використати отриману у зрозумілий, звичний спосіб, в комфортних умовах, інформацію для вирішення субʼєктивної суперечності, що спричинена ситуативним інформаційним дефіцитом індивіда. Простими словами -- отримати відповідь на своє питання, скориставшись звичним та зрозумілим доступом до всемережжям, як вмістилища даних, користувачем для свого мозку, здатного інтелектуально обробляти -- трактувати дані і т.ч. отримувати практичний зиск та економічну вигоду від видобутої у такий спосіб інформації.
Такий звичний та інтуїтивно зрозумілий інтерфейс між носієм (адміністрацією інформації, представленою на рівні ПЗ "сервером") та споживачем (користувачем інформації, представленим на рівні ПЗ "клієнтом") розробляє, налаштовує та підтримує його в актуальному стані вебмитець (представлений своєю вебмистецькою послугою), що виконує збір, обробку, підготовку і організацію даних у вигляд і форму, які стають придатні бути розміщеними (опублікованими), переданими із сервера на клієнт, та сприйнятими (осмисленими) як корисна інформація, і використаної на власний розсуд, зацікавленим у ній користувачем-споживачем, що послуговується власним, людським інтелектом.
Осмислення -- це визначення своєї позиції, ставлення, відношення до поточних умов організації дійсності, на основі інформації, добутої із поточних даних.
Економічний ефект може виникнути у момент осмислення, під час перетворення користувачем даних в інформацію, якщо вони вже відповідним чином організовані із думкою про комфорт споживача та для заощадження його інтелектуальних та ін. ресурсів. Вебмистецькі заходи, таким чином, є фактичним втіленням турботи адміністрації даних про їх кінцевого споживача -- конкретну людину, що послуговується усіма доступними їй засобами і технологіями, щоб аналізувати дані та, завдяки осмисленій т.ч. інформації визначати своє ставлення до дійсності, та своє місце в усій динаміці її зовнішніх, щодо конкретного індивіда, умов.
@transshipment_point, 2022/01/30
Цікаво те, що книжка у сучасному глобалізованому світі, наповненому соціальними мережами, відкритістю даних та масовістю їх джерел, стала навіть більш цінною, ніж будь-коли до цього. Адже тепер свій виданий творчедосвід автор адресує дуже особисто, навіть інтимно, читачеві із персональною, особливою потребою у ньому, саме тому, кому він дійсно цінний і вартісний, життєво необхідний.
Пригадую, що книжки були мені цікаві завжди, хоча читати самостійно у дитинстві я не любив, бо читання було обов’язком. Те саме і з письмом -- нічого гіршого за завдання написати шкільний твір на уроці мови для мене не було. Адже я прагнув радості від творчості й душевного спокою, а у тогочасній шкільній програмі майже не було цікавих для мене авторів, а переважала усяка ідеологічна тирса напіврозпаду, якою притрушували дитячі, неоформлені ще мізки, починаючи вже з абетки. Тепер ми знаємо, що це блюзнірство і знущання вилилося у цілі покоління глибоко травмованих людей кострубатою антигуманною ідеологією, не беручи до уваги свій власний глибокий спротив до читання, а відтак і притлумлене бажання поцікавитись, так би мовити, альтернативним обов’язковому, списком “для нічного” читання із ліхтариком під ковдрою, як це бувало у більш незалежних від вчительского авторитету, моїх ровесників і ровесниць.
Якби кожен новонароджений приходив у світ зі знаннями про власну творчу силу і про своє повне на неї і її захист право?
Щоб усвідомлення персональної переваги у прийдешній і даній йому у відчуттях дійсності відбувалося одночасно із проходженням родовим каналом, а далі міцніло разом зі зростанням свого біологічного виразника, який нарощує творчу силу усвідомленого з самого народження хисту, без сумнівів та коливань, вільним від впливів зовнішніх маніпулятивних технік обізнаних у законах примарного світу попередників, із затьмареними, понівеченими приматом авторитаризму напівсвідомостями.
Коли сила, що вестиме крізь найкращу, із можливих, долю вже відома, зрозуміла, освоєна і прийнята як природна індивідуальна конкурентна перевага конкретної особистості.
Можливо, так воно й було б у нас, якби після народження ми продовжували пам'ятати своє найперше у цьому житті усвідомлення себе. Забути себе справжнього, щоб потім усе подальше життя лише намагатися здогадатися, хто я є, -- погодьтеся, це розпачливо і боляче. Натомість ми наосліп ліпимо гармонію у стосунках із собою та іншими прибульцями у поцейбіччя за образом і по подобі з тим, що збираємо, або що збирається на поверхні навколо себе протягом усього життя. Це мені нагадує процес знаходження вдалих слів у спробі вимостити ними шлях крізь нову історію, яку, щоб вона стала дійсно моєю, я вимушений створювати із темної антиматерії власного досвіду, зазираючи на сутінкову частину своєї душі, бо це єдине, що передалося мені у надлишку через маніпулятивно-директивні міжособистісні взаємостосунки під час дорослішання.
Існування темної антиматерії, від якої автор тільки й може -- бо з чого ж ще? -- запалювати світло між рядків власних текстів, щоб воно, якщо пощастить, резонувало, детонувало й проникало в інші душі, -- це, мабуть, і є головною ознакою родової травми, через яку письменницький хист глибоко і невідворотно вкорінюється у душевному просторі одинокого мандрівника світами, у перші миті самоусвідомлення, перед наступною неминучою амнезією своєї внутрішньої природної сили.
Перевагою автора є здатність створювати світи, мабуть, завдяки тісному зв’язку чіпкої уваги із потужною уявою. Тож, головне, встигнути цю здатність, свій хист “пригадати”, усвідомити й дозволити собі бути із ним, щоб лишився час бути собою, та на застосування обох за призначенням.
На самоті, але не самотній -- відомий психо-лінгвістичний кульбіт. Абсолютно голий і беззахисний, той, чия сила у власному авторському голосі, вже має здатність щось там таке, химерне, писати й тим повсякчас зменшувати рівень власного екзистенційного жаху від порожнечі космічного масштабу й усвідомлення просякнутої ентропією сущого, а до того, ще й ділитися із тим самим, надбаним вже від попередників, примарним світом, що струменіє з усіх зіниць.
Тож, хороша новина: самотність -- це не лише звичний стан одинокого мандрівника, а й продуктивний стан для того із міжзоряних рейнджерів, хто спромігся розпізнати й скористатися щасливою нагодою наблизитися до, та заглибитися у себе настільки, наскільки це можливо, для дослідження внутрішнього чуттєвого ландшафту, та збагнути свою здатність розгортати в душах читачів невидимі емоційні опори на місцях видимих текстових новобудов.
Це працює. Яскрава і приголомшлива, як блискавка у літній ночі здогадка про те, що завжди присутні зі мною тривога та душевне сум’яття піддаються трансформації, алхімічному перетворенню у надійні й корисні у певних моментах життя інтелектуальні риштування, виявилась рятівною соломинкою, завдяки якій вдається продовжувати триматися якомога ближче до кисневмісних поверхонь буття.
Тримається головний герой, а з ним тримаюся і я, бо творчість -- це завжди терапевтична практика для себе. Що б не вийшло назовні -- це наслідок потреби пропрацювати ту чи іншу тему внутрішньої етимології, хоча і збурену на поверхні емоційного ландшафту, переважно, зовнішніми чинниками. Виявилося, що продукування текстів поки що найзручніший та найбільш придатний до вжитку в умовах подорожиття індивідуальний інструмент самопізнання і саморозвитку.
Хтозна, чи це я обрав текст, чи текст мене, та наше перше знайомство сталося дуже рано, у моєму глибокому дитинстві, задовго до опанування загальної грамотності, коли я слухав читані дорослими казки та розповіді. Розгортання у моїй уяві тих історій заспокоювало і радувало. Радісне передчуття охоплювало мене щоразу, коли ось-ось повинна була початися казка. Зараз я створюю очевидно не казкові тексти, хоча у самій роботі є певна магія, із тим самим передчуттям радості й спокою, що обов’язково настають під час та після виникнення нового тексту, скільки б часу вночі не довелося із ним просидіти. Поки що ця творчість лишається найбільш ефективним та безвідмовним, таким, що завжди напоготові, індивідуальним засобом невідкладної психологічної самодопомоги й емоційної самопідтримки. Добре те, що я не мушу чекати дозволу або визнання кимось “авторитетним” мого права допомогти собі в той незалежний спосіб, який я обрав нині, та на власний розсуд і за першої ж зручної нагоди, продовжую самотужки його опановувати.
@dock_station, 2021/09/19
Посеред літньої спеки періодично включається і якийсь час буркоче у кутку старенький холодильник, імітуючи звук кімнатного охолоджувача повітря, хоча насправді він його навіть трохи гріє. Тоді я згадую терпку болотяну прохолоду річки по сусідству з нашим будинком, де я саме намагаюся опанувати метод і засоби самоактуалізації у просторі рівноправного й самостійкого співіснування; в описаному мною випадку співіснувати доводиться із доволі шумним пристроєм із певними особливостями його самоактуалізації у спільному з моїм просторі, тому до рівноправності ще можуть бути перестороги, але що до прокачки моєї самостійкості, то тут взагалі нема питань!
У долонях звичний в такі моменти свербіж — це фактичний сигнал тіла про достатній рівень бажання і внутрішньої готовності до роботи із накопиченим зарядом думок, що потребують оформлення у щось змістовніше за незграбну ще купу ментального будматеріалу. Таким чином, сидячи поряд із холодильником, що, як відомо, охолоджує свій внутрішній простір, я поволі конструюю із цієї мішанини звуків, літер, знаків і шматків сенсів черговий індивідуальний засіб, який забезпечить мені комфортну навігацію й рівномірне, поступальне просування крізь хащі невизначеності у всесвіті речей, людей, місць і подій, що трапляються зі мною так само як і з кожним без винятку, з моменту народження, без будь-якої наперед визначеної користі, мети й застережень. Але в тому-то й перевага, бо кожен має повноваження визначити свої власні користь і мету існування, хоча не кожен здатен, що поробиш. Мої тіло і пам’ять мого тіла — це стежка, тропа, якою я рухаюся майже в повній темряві до більш досконалого усвідомлення себе, і з певного моменту озброєний лише увагою і фантазією, як самурай мечами.
Еволюціоную я, очевидно, в якісь власні тин і ворота, ще й непередбачувано, хоча для пересічного зовнішнього спостерігача ніякої еволюції у зрозумілій йому атрибутиці "дорослішання" зі мною не відбувається; ба більше, я й сам не почуваюся інакшим від себе того, що сидів колись за столиком у кутку своєї кімнати й щось захоплено майстрував -- ліпив, малював, клеїв, викладав зі звичайних сірників узори, вигадував історії з придуманими й вирізаними із кольорового картону героями для того, щоб під час цієї гри намацати в собі захват першовідкривача, вільного розгортання перед очима ледь вхопленої нової, до цього ніколи й ніким ще не звіданої так, як можу звідати тільки я, ідеї, зловити радість і внутрішню легкість, спостерігаючи за тим, як виходить гармонічна послідовність зі звуків чи кольорів, фактура, що захоплює увагу своєю ритмічністю, або будь-який власноруч витворений та фізично й естетично осягнутий артефакт, котрими я можу ділитися з іншими, як дієвими, щойно надбаними й перевіреними на собі приводами до радості.
Зараз, так само як і колись, після чергового прозріння трапляються зненацькі епізоди жорсткої апатії й втрати інтересу не те щоб до художньої образності чи технічної творчості, а й взагалі до всього, що впадає в око, коли зовнішня оцінка переважає, здавалося б, жорстко прошиті в індивідуальності налаштування самоповаги й самоцінності власних проявів у спільній дійсності. Та тепер я вчуся розпізнавати насування цієї чорної діри зневіри заздалегідь, щоб захистити свій природний заряд творчого ентузіазму від випалювання знецінюванням, навіяного тотальною катастрофічністю, застосовуючи важко набуті власні методи протидії геноциду творчого духу в мені, і саме в цьому я засвідчую власну еволюцію і самоактуалізацію у просторі рівноправного й самостійкого співіснування.
Один із таких методів — “корисне письменництво”, до якого я підсвідомо прагну, щоб нарешті знайти час і простір прислухатися до власних відчуттів у моменті, та почути себе справжнього, надихнутися власною історією під час чіткого і впевненого руху свідомості до гармонійного стану, серед ніяк не організованих і нічим не впорядкованих думок та нашарувань ззовні спровокованих псевдобажань. Усвідомлення того, що мій рух до певної міри інерційний і є наслідком чужих прагнень, робить можливим тепер брати з власного арсеналу слів саме ті, які б найкоротшим шляхом приводили у саме серце моєї глибинної мети, втілення якої виявляє джерело насичення змістом власного усвідомленого життя. Сідаючи за клавіатуру із думкою наблизитися до цілковитого засвідчення себе через власний хист, я налаштовую мій інструментарій до роботи для корисних наслідків у поточному моменті та вагомого результату у майбутньому.
Практичність “корисного письменництва” полягає саме у наслідках його застосування, щоб через зовнішні прояви у словах відтворювати особисте відчуття внутрішнього світла, і таким чином ділитися ним, упорядковуючи й гармонізуючи внутрішнє наповнення із зовнішньою формою. І тоді Сенс — це конструктор буття, а Текст — це форма існування і поширення сенсу у просторі рівноправного й самостійкого співіснування, вперто несучи своє внутрішнє наповнення світлом поряд із найчорнішими дірами, так само як холодильник зберігає свою льодяну серцевину в куточку кімнати у найспекотніший день, лишаючись зовні буркотливим металевим паралелепіпедом.
@launch_pad, 2021/08/28
Нормальна справа писати для себе. Принаймні, це чесно -- мати перед собою вже щось, висвітлене з нічого, незбагненними маршрутами внутрішнього променя, здатного на мить зупинити рух часу, аби викликати в мені хвилю радісної вдячності.
Що воно таке, цей промінь уваги?
Почну з того, що фіксування меж речей -- суто моя відповідальність, на відміну від інформканалів, заздалегідь налаштованих пропихувати крізь персональні межі ретельно прорахованого споживача потрібні банкірам чужої уваги керівні ідеї та настанови. Мене ж спіткала велика удача тієї миті, коли я збагнув, що подумки радіти із власного вдалого слова на своєму місці -- ось це і є моїм беззаперечним правом і персональною відповідальністю бути щасливим у відповідний моєму призначенню спосіб. Далі, це максимально мобільна річ, як слушно зауважує метр, наскільки можу бути мобільний я сам: де є я, там і думка моя, знай, сиди собі, та доводь її до пуття, аби лиш бути достатньо відпочилим, щоб міцно триматись поверхонь цього світу. Я світобачу й світобудую із тіні й світла, і світ лишає в мені свої унікальні відбитки, зліпки, зарубки, тріщини, розщелини й впадини, гори й печери, нори й кратери, щомиті переформатовуючи рельєф мого чуттєвого єства, який я можу досліджувати коли сам того забажаю. Я можу звертатись до різних його частин, кожна з яких містить настрій, що послідовно відіб’ється від струменіючих із пальців крізь очі текстових структур -- унікальними знаковими нашаруваннями й візерунками непересічних вражень.
“Мисливці на снігу” Брейгеля вперше з’явились у моєму житті із фрагмента кінострічки Тарковського, якраз на початку самоусвідомлення себе тим, для кого естетизм, художність і лірика у матеріальних проявах світу є щасливою нагодою пройти свій шлях на власний розсуд, -- найкращим із можливих життів, самотужки задовольняючи індивідуальний запит на комфортні умови існування незалежним від чиїхось зовнішніх суджень чином і, послуговуючись настільки ж відповідними, наскільки й оптимальними, за моїми власними мірками, засобами.
Цей момент припав на студентські роки, середину 90-х, коли матеріальну бідність, за бажанням, вже можна було досить легко компенсувати культурним самозбагаченням, завдяки духу деконструктивізму й розпаду, що, мов дух святий, ширяв просторами “соцраю на Землі”. Якось я побачив ксероксну, здається, репродукцію “Мисливців” Брейгеля Старшого на стіні однієї з лабораторних нашої кафедри інституту. Тоді ж я спіймав себе на думці, тепло від якої продовжує ширитися в мені й до сьогодні: цей артефакт епохи “закляклого совка”, (що ніяк, до речі, не хоче, нарешті, остаточно вже посунутись у небуття), примірник невибагливої студентської творчості, можливо, жест уваги викладачам кафедри від когось із вдячних студентів, прямо вказав мені тоді, що я знаходжусь у не випадковому, правильному і, як для мене створеному місці, серед людей зі схожим з моїм, світобаченням.
Моє сьогоднішнє дослідження враження від, все ніяк не розпочатого на повну потужність власного творчого життя, не стосується теми картин майстрів Брейгеля Старшого або Тарковського Молодшого, бо ж я не критик і не художній куратор, але господар самому собі й думкам у собі. Тому маю нагоду зануритись у власні відчуття, й виходжу на полювання за здогадками серед ментальних світлин минулого, проявлених крізь чуттєві фільтри досвіду: перетворені в масиви літер -- якщо мені пощастить -- вони повернуться туди, звідки надійшли, трофеями моїх нових усвідомлень.
Я обстежую щоразу нову територію, хоча й ходжу протоптаними ще з дитинства стежками, теж колись пройденими вперше, видобуваючи з-під шару опалої хвої промайнулі того разу знахідки. Ліс вже з узбіччя втягує в себе й накопичує мою увагу серед моху, хвої, коріння, інтегруючи, запускаючи свої грибниці по моїх каналах, стрімить по розгалуженій мережі вен і судин, напуваючись ще не пролитими мною сльозами в обмін на усяку свою дичину.
Він дихає, змушує мене рухатись, рухає мною, синхронізує мої сигнали зі своїми, і сигналами, що надходять до нього із його власного провідника, нагадуючи, що їх взаємодія через мене буде корисна всім, даючи наснагу збагнути себе живим, вібруючим через внутрішній Ліс із космічним Бором, через надану в моє довічне користування мікроділянку макрокосму для обробки власною творчістю й культивування самоусвідомлення.
В такі моменти заглиблень у ці хащі, я тримаю увагу напоготові до зненацьких знахідок, пророслих грибів, дозрілих ягід, чи лишених звірами слідів -- все знайдене цього разу буде приводами до кращого розуміння своїх володінь, кращого засвоєння власної природи і колись глибоко схованого творчого провидіння -- цих непересічних коштовностей серед повсякденності, нових усвідомлень себе собою. Блукання серед колись зламаних буревієм стовбурів, зів’ялих квітів, сплутаної у небувалі клуби трави, видивляючись серед них дорогоцінні вкраплення живих почуттів на дні пересохлого річища минулих стосунків, я пристосував у цю систему таємничого лісового буття механічний агрегат-навігатор для збирання, накопичення, фіксації, дослідження, класифікації, документування й трансформації уламків минулого в живий субстрат нових смислів і персональних відкриттів.
Експедиція серед стовбурів наповнює мої комору і мансарду враженнями від контактів із глибиною, згодом надбання вже пускають коріння, готові стати частиною внутрішньої екосистеми, яку я дбайливо доглядаю, виконую обходи, фіксую стан речей.
Ліс лагідний і тримає для мене напоготові все необхідне, лише б не згаяти слушного моменту, доки інстинкт мисливця за здогадками загострений аж до світіння волосяних покровів під зоряним ковпаком світобудови.
Як мисливці з картини Брейгеля повертаються з полювання, так я виходжу з власноруч висадженого щойно масиву, де, якщо пощастить, в наступні відвідини, серед пророслого в мені коріння досвіду, що стягують, загоюють рани попередніх розчарувань, я здобуду трофеї нових інсайтів.
Що до картини Брейгеля, то через багато років з часу першого знайомства із відчуттями від зустрічі з художніми шедеврами майстрів, тільки-но трапилась нагода, я зробив кольорову копію на фотопапері зручного для носіння із собою формату, щоб мати власне свято, і своє місце будь-де, куди б не занесло моє слабке тіло порухами буремної уваги.
@observatory_house_too, 2021/03/05
Він облаштовується у тій частині Дому, де світло дня тримається найдовше протягом доби. Саме звідси можна роззирнутись навколо, доки Тіло оновлюється.
Прилітають пташки, шурхотять кігтиками по даху; стиглі плоди гупають об землю із сусідського Дерева.
Тайпіст лагодить синхроТрансФорматор: з дощем він ділить порівну дріб по шибках -- наносить шквали ударів по клавішах трансФорматорного модуля.
Нарешті агрегат працює стало, без суттєвих затримок між циклами синхронізації й трансформації. Тепер пальці бігають, керовані поштовхами з Осердя, синхронізовані з Вічним Поцейбіччям, Тіло бринить як листя Метаклена на Гіпервітрі, коли ті стрічають його на шляху до Лісу:
Він входить до Лісу плутаними стежками без напрямку, між стовбурами розлогих, складних у своїй сурядно-підрядності крон Дерев, кидається сторчма, захоплений океанічною глибиною небесної сині у хвойній гущавині, намагається лишити в посохлих від браку сонця і вологи гіллях свої, розкуйовджені після нічної оранки думки, що стирчать в усі боки, скинути, струсити їх із себе всі разом, забути те місце, де згубив, мов оленячі роги, обростати мохом і грибами, серед потрухлих пнів припадати хмизом, щоб вони, нарешті, стали прихистком місцевій малій волохатій живності.
Вдень він блукає лісом, а вночі розгортає Зоряний Наддах над мансардою. Дзвіночками знаменуються метеори й комети, що розрізають целюлозне небо у протилежному ходу робочого органу синхроТрансФорматора напрямкові, і все починається знову:
Тайпіст прощається з тягарями сумління, щільно розорюючи поверхню пожовклого від задовгого влежування під сонцем поля, багатошаровою ріллею з відбитків важких слів, щедро засіює солонкуватими зернами й дбайливо розподіляє у міжряддях пророслий у Комірках розпач ген до обрію, скільки стане сил; тоді, вдосталь позбиткувавшись зі своєї вічної, як ∞ недолугості, спалює той хмиз у комині, пускаючи все розчарування в дим і на міндобрива.
Вітер залітає у щілини Дому і роздмухує жар у комині. Цієї ночі тайпіст зігрівся двічі -- коли несамовито пересипав із Синхронізатора до трансФорматора жмені наритих артефактів, і потім від багаття з них.
Мета тайпіста складна у формулюванні й довготривала у втіленні: йому потрібно налагодити Тонку Чуттєвість в унікальний, лише йому доступний Спосіб Кодування Миттєвостей, створити різницю потенціалів для самовідтворення його Системи з твердотільних носіїв, довільно упорядкованих серед де?-Кодерів. Чим більша кількість актів де?-кодування, чим менші проміжки між вивільненням у Домівках де?-Кодерів його Коду, тим надійнішою у своїй нестабільності виявиться Система.
Свідчення тайпіста втрачають свою нічну втаємниченість, монтуючись розгортками просторових проєкцій Нових Обріїв у Вільні й Відкриті Світи.
@launch_pad, 2020/08/26
Найперший і, поки що найдовший у часі крок, за наслідками якого я готовий визнати відповідальність “до”, а не “під час” чи коли вже “немає вибору”. Маркером правдивості обраного шляху є відсутність відчуття внутрішнього спротиву.
Добігає кінця друге десятиліття, як я став до лав всесвітнього товариства користувачів веба з однією метою — створювати! Створювати гармонічні зв’язки і поширювати художні ідеї. Інформаційний простір, який визрів завдяки глобальній комп’ютерній зв’язаності, став найдоступнішим і найзручнішим для цього середовищем, хоча, я так само, як і на початку 2000х, лише прагну заробляти на життя завдяки власному тяжінню до прекрасного, цікавого, незвичайного, гармонійного, всього того, що поки лишається непроявленим, або неповністю проявленим із моєї уяви через піксельну матрицю. Колись я, ще неупереджений травмуючим досвідом деструктивної критики, нечесної конкуренції, або й, просто невіглаством — “найменшим злом” всесвітньої зв’язаності і глобальної доступності веба, вважав, що достатньо отримати в своє розпорядження відповідні інструменти — зразу лише ПК, а далі ПК з притомним інтернет-каналом — і, нарешті, я увесь який є, з головою, руками, ногами, думками і прагненнями панування у браузері лише світлого і доброго, порину в той інформаційний потік, що перенесе мене до нових кисільних берегів із поважними Замовниками, або ж глобальне плетиво з молочних рік саме виноситиме на мій пляж все нові й нові замовлення на “вебдизайн”, що дозволять жити бажаним творчим життям “вже сьогодні” й “тут і зараз”. Я надто далекий від прагнень гіпотетичної “творчої богеми”, які можуть намалюватись в уяві досвідченого читача внаслідок згадки про творче життя, хіба що класично-національне “від’*біться від нас” та професійно-інженерне “не заважайте працювати хорошим людям”, але це вже й не про богему в стереотипному розумінні, хоча… адже, дозволити собі жити із заробітків від улюбленої справи — вже велика розкіш.
Як я й вказав, пройшло 20 років, а питання все ще лишається відкритим, бо, хоч за цей час технічні характеристики моїх засобів і знання зросли на декілька порядків, та відповідальних замовників, що трапились мені, так і лишилось у кількості вільних пальців однієї руки на комп’ютерній мишці. Я роблю висновок що, не зважаючи на мої прагнення і певний прогрес у частині забезпечення технічних передумов власної веброзробницької справи, особливо в останні роки, я лишаюсь абсолютним невігласом у частині ділової активності на цій ниві. Якщо інформаційні технології мені вдалося опанувати на рівні, достатньому для організації власного it-острівця (з персональним маяком, ясна річ, фізкультпривіт k.LAN’у) у глобальному океані вебданих, то технологія спілкування з потенційними клієнтами все ще лишається моєю “табуларасою” і “Ахіллесовою п’ятою”, через інстинктивне вроджене чуття, що спілкування це завжди, і лише, і тільки — “ненасильницьке спілкування”, і ніяке інакше; та через доволі специфічне розуміння першої частини цього, нині трендового формату комунікації, бо “ненасилля” для мене — це завжди стосовно співрозмовника, а я вкотре поступлюсь, дам дорогу, промовчу, не втручусь, заощаджу психічну енергію там, де тільки можливо, і собі й людям, а краще людям, — через це реалізація моїх потреб цілком самотужки, як класичне “спасєніє утопающіх...”, лишається єдиним справді ненасильницьким способом отримати бажане, без потреби, таким чином, “артикуляції” співрозмовниці/співрозмовникові чи партнерці/партнерові моїх потреб й “аргументації” мого права на подарунок від них, власне, як і відповідне прийняття відсутності таких артикуляцій і аргументацій з іншого боку.
Нарешті, я артикулюю зараз, і аргументую в майбутніх дописах цінність власного, — для когось може скластися враження, — занадто радикального шляху еволюції і самовдосконалення, через довіру до свого прагнення самореалізації у якості вільного & відповідального вебмитця, покладаючись на особисте чуття гармонії і внутрішній стійкий поклик до її відтворення вебмистецькими засобами.
@observatory_house_too, 2020/03/29
Якось я нарешті вирішив, що варто спробувати щось ще, крім знову вже не цікавої роботи. І тоді я “забрав трудову”, спакував все ніяк не дочитані, через ту ж таки роботу, книжки, і свої “основні засоби” праці, і перебрався на батьківську дачу…
…А вже з дачі -- в абсолютно нове місце, з його власним ритмом, іншими масштабами споруд і відстаней, авто- і людського трафіків, де цілком усвідомив позитивну на мене дію зміни місць і людей. Хоча зміни з другими проходять не настільки вільно, як з першими, бо ж я досить вибагливий, ніж у побуті, у знайомствах і наступному за тим спілкуванні, тому кожна людина з мого оточення особливо цінна, і “не можна просто так узяти” і перекреслити увесь наш з нею спільний досвід, наче не було ні його, ні нас у ньому, -- це дуже важкий, болісний для мене, етап, особливо коли така ініціатива надходить з іншого боку; дійсно складно усвідомити, що ти вже не такий цікавий, як зразу, а можливо, ніколи вже і не станеш знову.
Менше з тим, таке положення речей тільки додає мені снаги до подальшого “двіжа-паріжа”, тому я знову скористався все тією ж “нєв’єбенністью” і придумав спосіб, як зробити свій подальший рух-“еволюцію” -- більш збагненими і цілеспрямованими, спираючись на власні уподобання, а саме на подорожі, мінімалізм і творче опрацювання власного досвіду. Саме про це “Крізь Всесвіт, навпереваги з друкарською машинкою”.
Отже, три складові, що підкреслюють мій дослідницько-гостьовий статус:
Я не маю ілюзій стосовно цінності для інших мого досвіду, досліджень, узагальнень, висновків, хоча, наразі я вирішив дуже давню, фундаментальну, як на мене, проблему -- про що і навіщо писати? От саме зараз я пишу, відштовхуючись від, часом занадто потужного, і ніяк не бажаючого виселятися з глибин душі, почуття, іноді передчуття, самотності, намагаючись у такий спосіб відтворити ту частину мого життя, де мав би слухати споріднену душу, перебуваючи т.ч., з її уособленням у гармонійних, в загальнолюдському сенсі, стосунках. Для мене це все ж важливий аспект буття -- бути зрозумітим і прийнятим схвилювавшою мене Особистістю, якій моя так само стала не байдужою, хоча, можливо, і на іншому категорійному рівні.
Моя метафора про “Внутрішній Космос”, або й цілий “Внутрішній Всесвіт” була також застосована як засіб примирення з втратою важливого для мене зв’язку, набутого за певних обставин, що зробило його суттєвою складовою “у дивний період мого життя”. Нарешті, шлях наодинці, який мусить подолати кожен, хто так чи інакше обрав саме його, як перевагу перед простою зміною напарніци/напарніка, що можливо, саме зараз споглядають з центру керування, на фоні мінливого зоряного неба, за польотом твого човника, -- так само, на відміну від переживань з чуттєвої сфери, став у повній мірі власним вибором, обумовленим цілковитою впевненістю у дійсності почуттів і, таким чином, у відмові, через зраду їм -- зраджувати собі.
Шлях наодинці, навпереваги з друкарською машинкою, де б він не пролягав у фізичному світі, здатен, на моє глибоке переконання, надати суттєво більше розуміння про Базове Почуття і шляхи до його джерела, ніж проста зміна об’єкта його спрямування. За будь-яких обставин, лишатися самим собою я вважаю не просто кращим вибором, а єдино можливим способом збереження цілісності власного Внутрішнього Космосу з його Джерелом, адже на зазначені вище концептуальні елементи -- “подорожиття”, “суто-мінімалізм” і “творче-досвід”, як і на, загалом моє тут теоретизування, -- його вплив важко переоцінити, бо вказані компоненти та моє до них ставлення і є безпосереднім проявом Джерела, світло і тепло якого було ідентифіковане нами ще під час першої, спільної але короткої, мандрівки “орбітами материнської планети”. Хоча її результатом стало, на жаль, лише посилення відчуття самотності, не хочеться думати, що моїм Джерелом може виявитись саме вона, проте Другий Внутрішньокосмічний Закон зазначає наступне: самозабезпечення і самодостатність стають гарантованими наслідками відповідального долання Шляху до внутрішнього Джерела.
@observatory_house_too, 2019/07/28
Отже я збагнув, що моя нездатність писати, актуальна переважну більшість прожитого часу, пов’язана зі страхом бути висміяним, осудженим, знеціненим, розкритикованим і т.ін. Насправді ж, цей страх -- через ототожнення себе з гіпотетичними тими, хто буде висміювати, осуджувати, знецінювати, критикувати те, як я пишу, але ніхто крім мене не скаже, чому я це роблю: я пишу, бо так зручніше випрацьовувати зв’язки з наявними внутрішніми ресурсами, і способи їх ефективного використання, для покращення якості життя; все що я роблю і створюю, має на меті бути застосованим для, або є результатом намагань, поліпшення якості життя.
Якщо я чогось боюсь, значить я це можу уявити, помислити, або згадати, що я відчував або як реагував на подібне, поглянувши на попередній досвід. Що і як робити, щоб досвід перестав бути джерелом лише емоційних реакцій, негативної частини яких я остерігаюсь, а тому втрачаю потенціал отримувати також і нові можливості? Писати -- це давати собі час зрозуміти, і давати собі шанс бути зрозумітим. Якість життя покращується тоді, коли тобі комфортно самому з собою увесь час, а не лише в короткі моменти спричиненої зовнішніми факторами ейфорії. Хвилювання про те, що я витрачаю час намарно, зникають у процесі, тому писати -- це спосіб отримувати конкретні результати, поки я розмірковую, а я роблю це доволі часто, переважно через переживання на зовнішні приводи. Це внутрішня робота, яка також має своїм результатом ніяк не зафіксовані висновки. Тому писати -- це ще й пояснювати самому собі, або слідувати шляхом, який приведе до пояснень іншим. Отже, я переслідую цілком визначену ціль -- упорядкувати думки та вибудувати стратегію поводження з іншими, щоб замість звичного вже розчарування через такі, що виявляються марними, сподівання і, послідуючого за тим, емоційного занепаду, натомість бути здатним побачити користь в отриманому досвіді і можливість переходу на новий рівень стосунків, як з іншими так і з собою. Адже оцінку власному досвіду даю я сам, тому будь-який випадок за моїм бажанням може перетворитися у засіб самоудосконалення, що теж є поліпшенням якості життя. Я покращую якість життя через збільшення кількості джерел отримання користі там, де раніше отримував нічого, або від’ємний результат.
Гірко визнавати, що ти поступово ставав стопером для перспектив небайдужої тобі Людини, але не менш гірко від твоєї нездатності розгледіти нові перспективи на власному горизонті подій, поринувши натомість у тягучу їдку смолу рефлексій стосовно чергової невдалої спроби розділити на двох приводи до радості від синхронізації ваших воль і бажань, пройшовши коротким, зовнішнім шляхом до, як тобі тоді здавалося, Джерела. Зробити зусилля над собою і збагнути, що інший, внутрішній шлях теж має право бути ним пройденим, -- на рівні з вище згаданим загальновідомим через його доступність ззовні, -- без додаткової внутрішньої роботи виявляється складною задачею. І можливо, саме через розкрученість тренду “зовнішнього”, “внутрішній” залишається непопулярним через необхідність копіткої праці під час його долання. Внутрішня робота притаманна кожному мислячому індивіду, хоча саме глибина занурення визначає якість роботи, оскільки тиск найбільший коло дна -- “за перлами потрібно пірнати”. Через збільшення швидкості також зростає тиск, і “міжпланетна подорож” до центру галактики стає можлива через неможливість отримати “все й одразу” з орбіти материнської планети. Тим же дива(кам/чкам), космічним корса(рам/ркам) -- романтикам, кого кличуть незвідані широкі шляхи, необмежені сторонами світу глибини Космосу внутрішнього, варто під зав’язку наповнювати пальним баки своїх космічних човників, оскільки гравітація (читай спокуса залишатися на орбіті) своєї материнської планети занадто велика саме через легкість, з якою можна отримати, з гарантією, здавалося б, все те саме. Насправді ж глибина, крізь яку наважишся пройти на шляху до цілі, визначає силу наміру, оскільки шлях і є ціль:
Є космічний мандрівник і його мандрівка поміж зірок, що вказують напрямки, а мандрівникові лишається їх вибір. Мій вибір -- писати, і я, сидячи у власному шатлі за пультом керування, що нагадує клавіші друкарської машинки, виконую роботу по прокладанню курсу поміж, хто зна, можливо ще не відомих зірок, чи навіть планет, до власного Джерела. І чим більше літер вийде із моїх пальців-сопел, тим глибшим і стрімкішим буде занурення, тим ріднішим ставатиме мій внутрішній Космос -- червоточина до Космосів інших мандрівниць і мандрівників. Пройти увесь шлях до Джерела, щоб потім черпать з нього Любов і дарувать її, варте того, щоб подолати відстані і виконати роботу внутрішньокосмічних масштабів. Робота і є шлях -- точки перетину з іншими дослідницям і дослідниками глибин внутрішнього Космосу. Ти шукаєш когось, хто б слідував з тобою коротким шляхом, та насправді хтось із них може лише відсипати тобі власного палива стільки, скільки сам забажає. Згідно з Першим Внутрішньокосмічним Законом, шлях до Джерела кожен мусить подолати самотужки.
@observatory_house_too, 2019/07/13
На моєму десктопі красується якось створений власноруч колаж із написом “джаст врайт”. Це було кілька років тому, я тоді знову відчув жагу до форматування думок у друкованому тексті, але, як часто буває після творчого піднесення, мене знову спіткали хобота через питання, без відповіді на які жодна моя дія не має сенсу. Ось вони: навіщо?, що? і як? Ці питання (зайобують) стали моєю мантрою, а відповіді на них, саме в такій послідовності, дозволяють побачити практичну користь там, де вона не очевидна. Як у відомому мемі, це моя версія трьох головних слів, з яких починається будь-яка нова справа, або продовжується стара справа, на яку я зненацька поглянув по-новому. Кінець старого і початок нового року напрочуд вдалий час для відповідей самому собі, тому ось вони, у вигляді маніфесту напередодні прийдешнього року, який нарешті створить прецедент у їх плинності, проживати наступний насиченіше і з розумінням того, що я-таки маю право визначати цінність власних справ, скориставшись для цього звичними для запеклого хоумбоя засобами.
Пиши про те, чого тобі зараз не вистачає. Це відповідь на муляюче мені питання “навіщо?”, яку може сформулювати друкарська машинка, поки я намагаюся вхопитись за, щоразу вислизаючу “розумну” думку. Розумна думка корисна, бо містить пояснення. І не потрібно хвилюватися через те, що ця peaceman-ська жага може бути простою графоманською пропасницею. Ба, навіть якщо це дійсно так, то графоманія -- теж засіб, який допомагає мені еволюціонувати у питаннях, на які я маю відповісти самотужки, оскільки, по-перше, чужі відповіді не підходять до мого пазла, а по-друге, мій індивідуалізм (комусь зручніше називати його гординею) щоразу застерігає від бездумного використання чужих надбань у якості готових рішень для моїх власних завдань. Достатньо дозволити собі не бути повсякчас оригінальним, ціною неймовірних інтелектуальних зусиль і власного часу знову і знову фонтануючи свіжими ідеями, перестать випинати почуття власної величі завдяки мозголомним сентенціям, від спроб усвідомлення яких у підписників соціалочок настає інтелектуальний стовбняк, а у мене, саме через спричинений на читачів вплив -- короткочасний і стрімкий, мов домкрат, емоційний стояк, -- коли це все перестає важити, от тоді і приходять дійсно важливі і зрозумілі через свою простоту, ідеї. І байдуже, що до них доводиться продератись крізь пласти словесного ілу, бо ж він теж є корисним поживним субстратом, на якому тільки і може зародитися і прорости нове життя, флора і фауна авторського едемського саду розбігаючихся у різні боки розмаїтих думок.
Пиши про те, що тебе зараз хвилює. Ось тут я точно не буду оригінальним, оскільки у віці, яким цього року наздогнало і “стукнуло” у саме тім’ячко і мене теж, притомним людям властиво підбивати певні підсумки, і почасти, у індивідів типу мене, тверезий погляд на них викликає, якщо не занепокоєння, то смуток і жаль за втраченим часом, намарно розтраченим потенціалом, якого в юності відчувалося у надлишку. Та я маю переконання, що ці хвилювання можуть допомогти сформулювати стратегію подальшого проходження цього пекельного квесту під кодовою назвою “доросле життя”, наближаючи до відповіді на питання “що?” саме робити далі, щоб цього разу проходження відбувалося на новому рівні самоусвідомлення і світосприйняття. Не хочу корчити із себе “#пиздецьнутийскладний”-ого чувака, так і бути, погоджуюся на “#простощасливий”-ого, оскільки саме цей мій state of mind найкраще відповідає на третє питання “як?” --
продовжуй цікавитись життям і залишайся цікавий своїм людям у ньому. Адже так склалося, що мною зацікавилося життя, коли я сам повернувся до нього лицем, відірвавши погляд від яскравого але нежиттєздатного через свою плоску природу екрану, а дупу -- від вже не надто плаского стільця, через надмірне на ньому “сидіння ровно” власними булками. Цей розворот на 180 градусів став можливий саме завдяки іншим людям, яких у цьому році стало на порядок більше, і одній особливій Людині, спілкування з якою дає мені пальне продовжувать “жечь у етіх ваших фейсбучіках”, і якого, я впевнений, вистачить із залишком на подолання не лише #притяжіннястільця, а й земного тяжіння, і досягнення нашим шатлом першої і наступних космічних швидкостей, тож: just write & let the trip go on!
@base, 2018/12/30
дякую Banksy за чудову метафору!
...за межі персонального стійла