ra.ck.ua

Ви тут, оскільки комфорт продукується, масштабується та вже шериться...

in:
«...за межі» —
гіперкіберпсихотехноblahblahblah- текстові риштування перманентно еволюціонуючого хоумбоя

P.S. із комфорту розгортається сприятлива перспектива.

Вакансія: продавець/продавчиня Комплексної Вебмистецької Підтримки — напишіть про себе

Бутстраппінґ й резурекшн до радісного життя

#ehboy2021


Нормальна справа писати для себе. Принаймні, це чесно -- мати перед собою вже щось, висвітлене з нічого, незбагненними маршрутами внутрішнього променя, здатного на мить зупинити рух часу, аби викликати в мені хвилю радісної вдячності.

Що воно таке, цей промінь уваги?

Почну з того, що фіксування меж речей -- суто моя відповідальність, на відміну від інформканалів, заздалегідь налаштованих пропихувати крізь персональні межі ретельно прорахованого споживача потрібні банкірам чужої уваги керівні ідеї та настанови. Мене ж спіткала велика удача тієї миті, коли я збагнув, що подумки радіти із власного вдалого слова на своєму місці -- ось це і є моїм беззаперечним правом і персональною відповідальністю бути щасливим у відповідний моєму призначенню спосіб. Далі, це максимально мобільна річ, як слушно зауважує метр, наскільки можу бути мобільний я сам: де є я, там і думка моя, знай, сиди собі, та доводь її до пуття, аби лиш бути достатньо відпочилим, щоб міцно триматись поверхонь цього світу. Я світобачу й світобудую із тіні й світла, і світ лишає в мені свої унікальні відбитки, зліпки, зарубки, тріщини, розщелини й впадини, гори й печери, нори й кратери, щомиті переформатовуючи рельєф мого чуттєвого єства, який я можу досліджувати коли сам того забажаю. Я можу звертатись до різних його частин, кожна з яких містить настрій, що послідовно відіб’ється від струменіючих із пальців крізь очі текстових структур -- унікальними знаковими нашаруваннями й візерунками непересічних вражень.

“Мисливці на снігу” Брейгеля вперше з’явились у моєму житті із фрагмента кінострічки Тарковського, якраз на початку самоусвідомлення себе тим, для кого естетизм, художність і лірика у матеріальних проявах світу є щасливою нагодою пройти свій шлях на власний розсуд, -- найкращим із можливих життів, самотужки задовольняючи індивідуальний запит на комфортні умови існування незалежним від чиїхось зовнішніх суджень чином і, послуговуючись настільки ж відповідними, наскільки й оптимальними, за моїми власними мірками, засобами.

Цей момент припав на студентські роки, середину 90-х, коли матеріальну бідність, за бажанням, вже можна було досить легко компенсувати культурним самозбагаченням, завдяки духу деконструктивізму й розпаду, що, мов дух святий, ширяв просторами “соцраю на Землі”. Якось я побачив ксероксну, здається, репродукцію “Мисливців” Брейгеля Старшого на стіні однієї з лабораторних нашої кафедри інституту. Тоді ж я спіймав себе на думці, тепло від якої продовжує ширитися в мені й до сьогодні: цей артефакт епохи “закляклого совка”, (що ніяк, до речі, не хоче, нарешті, остаточно вже посунутись у небуття), примірник невибагливої студентської творчості, можливо, жест уваги викладачам кафедри від когось із вдячних студентів, прямо вказав мені тоді, що я знаходжусь у не випадковому, правильному і, як для мене створеному місці, серед людей зі схожим з моїм, світобаченням.

Моє сьогоднішнє дослідження враження від, все ніяк не розпочатого на повну потужність власного творчого життя, не стосується теми картин майстрів Брейгеля Старшого або Тарковського Молодшого, бо ж я не критик і не художній куратор, але господар самому собі й думкам у собі. Тому маю нагоду зануритись у власні відчуття, й виходжу на полювання за здогадками серед ментальних світлин минулого, проявлених крізь чуттєві фільтри досвіду: перетворені в масиви літер -- якщо мені пощастить -- вони повернуться туди, звідки надійшли, трофеями моїх нових усвідомлень.

Я обстежую щоразу нову територію, хоча й ходжу протоптаними ще з дитинства стежками, теж колись пройденими вперше, видобуваючи з-під шару опалої хвої промайнулі того разу знахідки. Ліс вже з узбіччя втягує в себе й накопичує мою увагу серед моху, хвої, коріння, інтегруючи, запускаючи свої грибниці по моїх каналах, стрімить по розгалуженій мережі вен і судин, напуваючись ще не пролитими мною сльозами в обмін на усяку свою дичину.

Він дихає, змушує мене рухатись, рухає мною, синхронізує мої сигнали зі своїми, і сигналами, що надходять до нього із його власного провідника, нагадуючи, що їх взаємодія через мене буде корисна всім, даючи наснагу збагнути себе живим, вібруючим через внутрішній Ліс із космічним Бором, через надану в моє довічне користування мікроділянку макрокосму для обробки власною творчістю й культивування самоусвідомлення.

В такі моменти заглиблень у ці хащі, я тримаю увагу напоготові до зненацьких знахідок, пророслих грибів, дозрілих ягід, чи лишених звірами слідів -- все знайдене цього разу буде приводами до кращого розуміння своїх володінь, кращого засвоєння власної природи і колись глибоко схованого творчого провидіння -- цих непересічних коштовностей серед повсякденності, нових усвідомлень себе собою. Блукання серед колись зламаних буревієм стовбурів, зів’ялих квітів, сплутаної у небувалі клуби трави, видивляючись серед них дорогоцінні вкраплення живих почуттів на дні пересохлого річища минулих стосунків, я пристосував у цю систему таємничого лісового буття механічний агрегат-навігатор для збирання, накопичення, фіксації, дослідження, класифікації, документування й трансформації уламків минулого в живий субстрат нових смислів і персональних відкриттів.

Експедиція серед стовбурів наповнює мої комору і мансарду враженнями від контактів із глибиною, згодом надбання вже пускають коріння, готові стати частиною внутрішньої екосистеми, яку я дбайливо доглядаю, виконую обходи, фіксую стан речей.

Ліс лагідний і тримає для мене напоготові все необхідне, лише б не згаяти слушного моменту, доки інстинкт мисливця за здогадками загострений аж до світіння волосяних покровів під зоряним ковпаком світобудови.

Як мисливці з картини Брейгеля повертаються з полювання, так я виходжу з власноруч висадженого щойно масиву, де, якщо пощастить, в наступні відвідини, серед пророслого в мені коріння досвіду, що стягують, загоюють рани попередніх розчарувань, я здобуду трофеї нових інсайтів.

Що до картини Брейгеля, то через багато років з часу першого знайомства із відчуттями від зустрічі з художніми шедеврами майстрів, тільки-но трапилась нагода, я зробив кольорову копію на фотопапері зручного для носіння із собою формату, щоб мати власне свято, і своє місце будь-де, куди б не занесло моє слабке тіло порухами буремної уваги.

@observatory_house_too, 2021/03/05


ТАЄМНИЙ ТАЙПІСТ

#ehboy2020


Він облаштовується у тій частині Дому, де світло дня тримається найдовше протягом доби. Саме звідси можна роззирнутись навколо, доки Тіло оновлюється.

Прилітають пташки, шурхотять кігтиками по даху; стиглі плоди гупають об землю із сусідського Дерева.

Тайпіст лагодить синхроТрансФорматор: з дощем він ділить порівну дріб по шибках -- наносить шквали ударів по клавішах трансФорматорного модуля.

Нарешті агрегат працює стало, без суттєвих затримок між циклами синхронізації й трансформації. Тепер пальці бігають, керовані поштовхами з Осердя, синхронізовані з Вічним Поцейбіччям, Тіло бринить як листя Метаклена на Гіпервітрі, коли ті стрічають його на шляху до Лісу:

Він входить до Лісу плутаними стежками без напрямку, між стовбурами розлогих, складних у своїй сурядно-підрядності крон Дерев, кидається сторчма, захоплений океанічною глибиною небесної сині у хвойній гущавині, намагається лишити в посохлих від браку сонця і вологи гіллях свої, розкуйовджені після нічної оранки думки, що стирчать в усі боки, скинути, струсити їх із себе всі разом, забути те місце, де згубив, мов оленячі роги, обростати мохом і грибами, серед потрухлих пнів припадати хмизом, щоб вони, нарешті, стали прихистком місцевій малій волохатій живності.

Вдень він блукає лісом, а вночі розгортає Зоряний Наддах над мансардою. Дзвіночками знаменуються метеори й комети, що розрізають целюлозне небо у протилежному ходу робочого органу синхроТрансФорматора напрямкові, і все починається знову:

Тайпіст прощається з тягарями сумління, щільно розорюючи поверхню пожовклого від задовгого влежування під сонцем поля, багатошаровою ріллею з відбитків важких слів, щедро засіює солонкуватими зернами й дбайливо розподіляє у міжряддях пророслий у Комірках розпач ген до обрію, скільки стане сил; тоді, вдосталь позбиткувавшись зі своєї вічної, як ∞ недолугості, спалює той хмиз у комині, пускаючи все розчарування в дим і на міндобрива.

Вітер залітає у щілини Дому і роздмухує жар у комині. Цієї ночі тайпіст зігрівся двічі -- коли несамовито пересипав із Синхронізатора до трансФорматора жмені наритих артефактів, і потім від багаття з них.

Мета тайпіста складна у формулюванні й довготривала у втіленні: йому потрібно налагодити Тонку Чуттєвість в унікальний, лише йому доступний Спосіб Кодування Миттєвостей, створити різницю потенціалів для самовідтворення його Системи з твердотільних носіїв, довільно упорядкованих серед де?-Кодерів. Чим більша кількість актів де?-кодування, чим менші проміжки між вивільненням у Домівках де?-Кодерів його Коду, тим надійнішою у своїй нестабільності виявиться Система.

Свідчення тайпіста втрачають свою нічну втаємниченість, монтуючись розгортками просторових проєкцій Нових Обріїв у Вільні й Відкриті Світи.

@launch_pad, 2020/08/26


Самоідентифікація — вільний & відповідальний вебмитець

#ehboy2020


Найперший і, поки що найдовший у часі крок, за наслідками якого я готовий визнати відповідальність “до”, а не “під час” чи коли вже “немає вибору”. Маркером правдивості обраного шляху є відсутність відчуття внутрішнього спротиву.

Добігає кінця друге десятиліття, як я став до лав всесвітнього товариства користувачів веба з однією метою — створювати! Створювати гармонічні зв’язки і поширювати художні ідеї. Інформаційний простір, який визрів завдяки глобальній комп’ютерній зв’язаності, став найдоступнішим і найзручнішим для цього середовищем, хоча, я так само, як і на початку 2000х, лише прагну заробляти на життя завдяки власному тяжінню до прекрасного, цікавого, незвичайного, гармонійного, всього того, що поки лишається непроявленим, або неповністю проявленим із моєї уяви через піксельну матрицю. Колись я, ще неупереджений травмуючим досвідом деструктивної критики, нечесної конкуренції, або й, просто невіглаством — “найменшим злом” всесвітньої зв’язаності і глобальної доступності веба, вважав, що достатньо отримати в своє розпорядження відповідні інструменти — зразу лише ПК, а далі ПК з притомним інтернет-каналом — і, нарешті, я увесь який є, з головою, руками, ногами, думками і прагненнями панування у браузері лише світлого і доброго, порину в той інформаційний потік, що перенесе мене до нових кисільних берегів із поважними Замовниками, або ж глобальне плетиво з молочних рік саме виноситиме на мій пляж все нові й нові замовлення на “вебдизайн”, що дозволять жити бажаним творчим життям “вже сьогодні” й “тут і зараз”. Я надто далекий від прагнень гіпотетичної “творчої богеми”, які можуть намалюватись в уяві досвідченого читача внаслідок згадки про творче життя, хіба що класично-національне “від’*біться від нас” та професійно-інженерне “не заважайте працювати хорошим людям”, але це вже й не про богему в стереотипному розумінні, хоча… адже, дозволити собі жити із заробітків від улюбленої справи — вже велика розкіш.

Як я й вказав, пройшло 20 років, а питання все ще лишається відкритим, бо, хоч за цей час технічні характеристики моїх засобів і знання зросли на декілька порядків, та відповідальних замовників, що трапились мені, так і лишилось у кількості вільних пальців однієї руки на комп’ютерній мишці. Я роблю висновок що, не зважаючи на мої прагнення і певний прогрес у частині забезпечення технічних передумов власної веброзробницької справи, особливо в останні роки, я лишаюсь абсолютним невігласом у частині ділової активності на цій ниві. Якщо інформаційні технології мені вдалося опанувати на рівні, достатньому для організації власного it-острівця (з персональним маяком, ясна річ, фізкультпривіт k.LAN’у) у глобальному океані вебданих, то технологія спілкування з потенційними клієнтами все ще лишається моєю “табуларасою” і “Ахіллесовою п’ятою”, через інстинктивне вроджене чуття, що спілкування це завжди, і лише, і тільки — “ненасильницьке спілкування”, і ніяке інакше; та через доволі специфічне розуміння першої частини цього, нині трендового формату комунікації, бо “ненасилля” для мене — це завжди стосовно співрозмовника, а я вкотре поступлюсь, дам дорогу, промовчу, не втручусь, заощаджу психічну енергію там, де тільки можливо, і собі й людям, а краще людям, — через це реалізація моїх потреб цілком самотужки, як класичне “спасєніє утопающіх...”, лишається єдиним справді ненасильницьким способом отримати бажане, без потреби, таким чином, “артикуляції” співрозмовниці/співрозмовникові чи партнерці/партнерові моїх потреб й “аргументації” мого права на подарунок від них, власне, як і відповідне прийняття відсутності таких артикуляцій і аргументацій з іншого боку.

Нарешті, я артикулюю зараз, і аргументую в майбутніх дописах цінність власного, — для когось може скластися враження, — занадто радикального шляху еволюції і самовдосконалення, через довіру до свого прагнення самореалізації у якості вільного & відповідального вебмитця, покладаючись на особисте чуття гармонії і внутрішній стійкий поклик до її відтворення вебмистецькими засобами.

@observatory_house_too, 2020/03/29


Крізь Всесвіт, навпереваги з друкарською машинкою

#ehboy2019


Якось я нарешті вирішив, що варто спробувати щось ще, крім знову вже не цікавої роботи. І тоді я “забрав трудову”, спакував все ніяк не дочитані, через ту ж таки роботу, книжки, і свої “основні засоби” праці, і перебрався на батьківську дачу…

…А вже з дачі -- в абсолютно нове місце, з його власним ритмом, іншими масштабами споруд і відстаней, авто- і людського трафіків, де цілком усвідомив позитивну на мене дію зміни місць і людей. Хоча зміни з другими проходять не настільки вільно, як з першими, бо ж я досить вибагливий, ніж у побуті, у знайомствах і наступному за тим спілкуванні, тому кожна людина з мого оточення особливо цінна, і “не можна просто так узяти” і перекреслити увесь наш з нею спільний досвід, наче не було ні його, ні нас у ньому, -- це дуже важкий, болісний для мене, етап, особливо коли така ініціатива надходить з іншого боку; дійсно складно усвідомити, що ти вже не такий цікавий, як зразу, а можливо, ніколи вже і не станеш знову.

Менше з тим, таке положення речей тільки додає мені снаги до подальшого “двіжа-паріжа”, тому я знову скористався все тією ж “нєв’єбенністью” і придумав спосіб, як зробити свій подальший рух-“еволюцію” -- більш збагненими і цілеспрямованими, спираючись на власні уподобання, а саме на подорожі, мінімалізм і творче опрацювання власного досвіду. Саме про це “Крізь Всесвіт, навпереваги з друкарською машинкою”.

Отже, три складові, що підкреслюють мій дослідницько-гостьовий статус:

  • traveliving, або “подорожиття” -- коли моє життя є суцільною подорожжю, або подорож -- це і є моїм життям, з відносно частою і вільною зміною місць, набуттям нових знайомств і переживанням нових вражень;
  • minimarisuto, або “суто-мінімалізм” -- переважно у побуті, але ніколи у стосунках з любими мені людьми, які зустрілися на шляху, і з якими ми встигли перейнятися взаємними повагою і довірою;
  • creaxperience, або “творче-досвід” -- напрацювання власної життєвої філософії через творче опрацювання досвіду і усвідомлення його цінності, своїх індивідуальності, поглядів, смаків, ціннісних орієнтирів -- усього, що робить мене собою, здатного до власного вибору і прийняття вибору інших, їх змін і, як наслідок, зміни зовнішніх чинників, але незмінно дружнього ставлення до людей, як суті дійсного, усвідомленого Життя.

Я не маю ілюзій стосовно цінності для інших мого досвіду, досліджень, узагальнень, висновків, хоча, наразі я вирішив дуже давню, фундаментальну, як на мене, проблему -- про що і навіщо писати? От саме зараз я пишу, відштовхуючись від, часом занадто потужного, і ніяк не бажаючого виселятися з глибин душі, почуття, іноді передчуття, самотності, намагаючись у такий спосіб відтворити ту частину мого життя, де мав би слухати споріднену душу, перебуваючи т.ч., з її уособленням у гармонійних, в загальнолюдському сенсі, стосунках. Для мене це все ж важливий аспект буття -- бути зрозумітим і прийнятим схвилювавшою мене Особистістю, якій моя так само стала не байдужою, хоча, можливо, і на іншому категорійному рівні.

Моя метафора про “Внутрішній Космос”, або й цілий “Внутрішній Всесвіт” була також застосована як засіб примирення з втратою важливого для мене зв’язку, набутого за певних обставин, що зробило його суттєвою складовою “у дивний період мого життя”. Нарешті, шлях наодинці, який мусить подолати кожен, хто так чи інакше обрав саме його, як перевагу перед простою зміною напарніци/напарніка, що можливо, саме зараз споглядають з центру керування, на фоні мінливого зоряного неба, за польотом твого човника, -- так само, на відміну від переживань з чуттєвої сфери, став у повній мірі власним вибором, обумовленим цілковитою впевненістю у дійсності почуттів і, таким чином, у відмові, через зраду їм -- зраджувати собі.

Шлях наодинці, навпереваги з друкарською машинкою, де б він не пролягав у фізичному світі, здатен, на моє глибоке переконання, надати суттєво більше розуміння про Базове Почуття і шляхи до його джерела, ніж проста зміна об’єкта його спрямування. За будь-яких обставин, лишатися самим собою я вважаю не просто кращим вибором, а єдино можливим способом збереження цілісності власного Внутрішнього Космосу з його Джерелом, адже на зазначені вище концептуальні елементи -- “подорожиття”, “суто-мінімалізм” і “творче-досвід”, як і на, загалом моє тут теоретизування, -- його вплив важко переоцінити, бо вказані компоненти та моє до них ставлення і є безпосереднім проявом Джерела, світло і тепло якого було ідентифіковане нами ще під час першої, спільної але короткої, мандрівки “орбітами материнської планети”. Хоча її результатом стало, на жаль, лише посилення відчуття самотності, не хочеться думати, що моїм Джерелом може виявитись саме вона, проте Другий Внутрішньокосмічний Закон зазначає наступне: самозабезпечення і самодостатність стають гарантованими наслідками відповідального долання Шляху до внутрішнього Джерела.

@observatory_house_too, 2019/07/28


Розототожнення

#ehboy2019


Отже я збагнув, що моя нездатність писати, актуальна переважну більшість прожитого часу, пов’язана зі страхом бути висміяним, осудженим, знеціненим, розкритикованим і т.ін. Насправді ж, цей страх -- через ототожнення себе з гіпотетичними тими, хто буде висміювати, осуджувати, знецінювати, критикувати те, як я пишу, але ніхто крім мене не скаже, чому я це роблю: я пишу, бо так зручніше випрацьовувати зв’язки з наявними внутрішніми ресурсами, і способи їх ефективного використання, для покращення якості життя; все що я роблю і створюю, має на меті бути застосованим для, або є результатом намагань, поліпшення якості життя.

Якщо я чогось боюсь, значить я це можу уявити, помислити, або згадати, що я відчував або як реагував на подібне, поглянувши на попередній досвід. Що і як робити, щоб досвід перестав бути джерелом лише емоційних реакцій, негативної частини яких я остерігаюсь, а тому втрачаю потенціал отримувати також і нові можливості? Писати -- це давати собі час зрозуміти, і давати собі шанс бути зрозумітим. Якість життя покращується тоді, коли тобі комфортно самому з собою увесь час, а не лише в короткі моменти спричиненої зовнішніми факторами ейфорії. Хвилювання про те, що я витрачаю час намарно, зникають у процесі, тому писати -- це спосіб отримувати конкретні результати, поки я розмірковую, а я роблю це доволі часто, переважно через переживання на зовнішні приводи. Це внутрішня робота, яка також має своїм результатом ніяк не зафіксовані висновки. Тому писати -- це ще й пояснювати самому собі, або слідувати шляхом, який приведе до пояснень іншим. Отже, я переслідую цілком визначену ціль -- упорядкувати думки та вибудувати стратегію поводження з іншими, щоб замість звичного вже розчарування через такі, що виявляються марними, сподівання і, послідуючого за тим, емоційного занепаду, натомість бути здатним побачити користь в отриманому досвіді і можливість переходу на новий рівень стосунків, як з іншими так і з собою. Адже оцінку власному досвіду даю я сам, тому будь-який випадок за моїм бажанням може перетворитися у засіб самоудосконалення, що теж є поліпшенням якості життя. Я покращую якість життя через збільшення кількості джерел отримання користі там, де раніше отримував нічого, або від’ємний результат.

Гірко визнавати, що ти поступово ставав стопером для перспектив небайдужої тобі Людини, але не менш гірко від твоєї нездатності розгледіти нові перспективи на власному горизонті подій, поринувши натомість у тягучу їдку смолу рефлексій стосовно чергової невдалої спроби розділити на двох приводи до радості від синхронізації ваших воль і бажань, пройшовши коротким, зовнішнім шляхом до, як тобі тоді здавалося, Джерела. Зробити зусилля над собою і збагнути, що інший, внутрішній шлях теж має право бути ним пройденим, -- на рівні з вище згаданим загальновідомим через його доступність ззовні, -- без додаткової внутрішньої роботи виявляється складною задачею. І можливо, саме через розкрученість тренду “зовнішнього”, “внутрішній” залишається непопулярним через необхідність копіткої праці під час його долання. Внутрішня робота притаманна кожному мислячому індивіду, хоча саме глибина занурення визначає якість роботи, оскільки тиск найбільший коло дна -- “за перлами потрібно пірнати”. Через збільшення швидкості також зростає тиск, і “міжпланетна подорож” до центру галактики стає можлива через неможливість отримати “все й одразу” з орбіти материнської планети. Тим же дива(кам/чкам), космічним корса(рам/ркам) -- романтикам, кого кличуть незвідані широкі шляхи, необмежені сторонами світу глибини Космосу внутрішнього, варто під зав’язку наповнювати пальним баки своїх космічних човників, оскільки гравітація (читай спокуса залишатися на орбіті) своєї материнської планети занадто велика саме через легкість, з якою можна отримати, з гарантією, здавалося б, все те саме. Насправді ж глибина, крізь яку наважишся пройти на шляху до цілі, визначає силу наміру, оскільки шлях і є ціль:

  • мандрівник -- уособлення волі і бажання;
  • творчість -- шлях;
  • мандрівка -- мандрівник на власному шляху крізь незвідане, який залишає свій слід у вигляді артефактів.

Є космічний мандрівник і його мандрівка поміж зірок, що вказують напрямки, а мандрівникові лишається їх вибір. Мій вибір -- писати, і я, сидячи у власному шатлі за пультом керування, що нагадує клавіші друкарської машинки, виконую роботу по прокладанню курсу поміж, хто зна, можливо ще не відомих зірок, чи навіть планет, до власного Джерела. І чим більше літер вийде із моїх пальців-сопел, тим глибшим і стрімкішим буде занурення, тим ріднішим ставатиме мій внутрішній Космос -- червоточина до Космосів інших мандрівниць і мандрівників. Пройти увесь шлях до Джерела, щоб потім черпать з нього Любов і дарувать її, варте того, щоб подолати відстані і виконати роботу внутрішньокосмічних масштабів. Робота і є шлях -- точки перетину з іншими дослідницям і дослідниками глибин внутрішнього Космосу. Ти шукаєш когось, хто б слідував з тобою коротким шляхом, та насправді хтось із них може лише відсипати тобі власного палива стільки, скільки сам забажає. Згідно з Першим Внутрішньокосмічним Законом, шлях до Джерела кожен мусить подолати самотужки.

@observatory_house_too, 2019/07/13


Маніфест

#ehboy2018


На моєму десктопі красується якось створений власноруч колаж із написом “джаст врайт”. Це було кілька років тому, я тоді знову відчув жагу до форматування думок у друкованому тексті, але, як часто буває після творчого піднесення, мене знову спіткали хобота через питання, без відповіді на які жодна моя дія не має сенсу. Ось вони: навіщо?, що? і як? Ці питання (зайобують) стали моєю мантрою, а відповіді на них, саме в такій послідовності, дозволяють побачити практичну користь там, де вона не очевидна. Як у відомому мемі, це моя версія трьох головних слів, з яких починається будь-яка нова справа, або продовжується стара справа, на яку я зненацька поглянув по-новому. Кінець старого і початок нового року напрочуд вдалий час для відповідей самому собі, тому ось вони, у вигляді маніфесту напередодні прийдешнього року, який нарешті створить прецедент у їх плинності, проживати наступний насиченіше і з розумінням того, що я-таки маю право визначати цінність власних справ, скориставшись для цього звичними для запеклого хоумбоя засобами.

Пиши про те, чого тобі зараз не вистачає. Це відповідь на муляюче мені питання “навіщо?”, яку може сформулювати друкарська машинка, поки я намагаюся вхопитись за, щоразу вислизаючу “розумну” думку. Розумна думка корисна, бо містить пояснення. І не потрібно хвилюватися через те, що ця peaceman-ська жага може бути простою графоманською пропасницею. Ба, навіть якщо це дійсно так, то графоманія -- теж засіб, який допомагає мені еволюціонувати у питаннях, на які я маю відповісти самотужки, оскільки, по-перше, чужі відповіді не підходять до мого пазла, а по-друге, мій індивідуалізм (комусь зручніше називати його гординею) щоразу застерігає від бездумного використання чужих надбань у якості готових рішень для моїх власних завдань. Достатньо дозволити собі не бути повсякчас оригінальним, ціною неймовірних інтелектуальних зусиль і власного часу знову і знову фонтануючи свіжими ідеями, перестать випинати почуття власної величі завдяки мозголомним сентенціям, від спроб усвідомлення яких у підписників соціалочок настає інтелектуальний стовбняк, а у мене, саме через спричинений на читачів вплив -- короткочасний і стрімкий, мов домкрат, емоційний стояк, -- коли це все перестає важити, от тоді і приходять дійсно важливі і зрозумілі через свою простоту, ідеї. І байдуже, що до них доводиться продератись крізь пласти словесного ілу, бо ж він теж є корисним поживним субстратом, на якому тільки і може зародитися і прорости нове життя, флора і фауна авторського едемського саду розбігаючихся у різні боки розмаїтих думок.

Пиши про те, що тебе зараз хвилює. Ось тут я точно не буду оригінальним, оскільки у віці, яким цього року наздогнало і “стукнуло” у саме тім’ячко і мене теж, притомним людям властиво підбивати певні підсумки, і почасти, у індивідів типу мене, тверезий погляд на них викликає, якщо не занепокоєння, то смуток і жаль за втраченим часом, намарно розтраченим потенціалом, якого в юності відчувалося у надлишку. Та я маю переконання, що ці хвилювання можуть допомогти сформулювати стратегію подальшого проходження цього пекельного квесту під кодовою назвою “доросле життя”, наближаючи до відповіді на питання “що?” саме робити далі, щоб цього разу проходження відбувалося на новому рівні самоусвідомлення і світосприйняття. Не хочу корчити із себе “#пиздецьнутийскладний”-ого чувака, так і бути, погоджуюся на “#простощасливий”-ого, оскільки саме цей мій state of mind найкраще відповідає на третє питання “як?” --

продовжуй цікавитись життям і залишайся цікавий своїм людям у ньому. Адже так склалося, що мною зацікавилося життя, коли я сам повернувся до нього лицем, відірвавши погляд від яскравого але нежиттєздатного через свою плоску природу екрану, а дупу -- від вже не надто плаского стільця, через надмірне на ньому “сидіння ровно” власними булками. Цей розворот на 180 градусів став можливий саме завдяки іншим людям, яких у цьому році стало на порядок більше, і одній особливій Людині, спілкування з якою дає мені пальне продовжувать “жечь у етіх ваших фейсбучіках”, і якого, я впевнений, вистачить із залишком на подолання не лише #притяжіннястільця, а й земного тяжіння, і досягнення нашим шатлом першої і наступних космічних швидкостей, тож: just write & let the trip go on!

@base, 2018/12/30

дякую Banksy за чудову метафору!